¶ І відповів теманянин Еліфаз та й сказав: 

 Коли спробувать слово до тебе, чи мука не буде ще більша? Та хто стримати зможе слова? 

 Таж ти багатьох був навчав, а руки ослаблі зміцняв, 

 того, хто спотикавсь, підіймали слова твої, а коліна тремткі ти зміцняв! 

 А тепер, як нещастя на тебе найшло, то ти змучився, тебе досягло воно і ти налякався... 

 Хіба не була богобійність твоя за надію твою, за твоє сподівання невинність доріг твоїх? 

 ¶ Пригадай но, чи гинув невинний, і де праведні вигублені? 

 Як я бачив таких, що орали були беззаконня, та сіяли кривду, то й жали її: 

 вони гинуть від подиху Божого, і від духу гнівного Його погибають! 

 Левине ричання й рик лютого лева минає, і левчукам вилущаються зуби. 

 Гине лев, як немає здобичі, і левенята левиці втікають. 

 ¶ І закрадається слово до мене, і моє ухо почуло ось дещо від нього. 

 у роздумуваннях над нічними видіннями, коли міцний сон обіймає людей, 

 спіткав мене жах та тремтіння, і багато костей моїх він струсонув, 

 і дух перейшов по обличчі моїм, стало дуба волосся на тілі моїм... 

 Він стояв, але я не пізнав його вигляду, образ навпроти очей моїх був, і тихий голос почув я: 

 Хіба праведніша людина за Бога, хіба чоловік за свойого Творця є чистіший? 

 Таж рабам Своїм Він не йме віри, і накладає вину й на Своїх Анголів! 

 Що ж тоді мешканці глиняних хат, що в поросі їхня основа? Як міль, вони будуть розчавлені! 

 Вони товчені зранку до вечора, і без помочі гинуть назавжди... 

 Слава їхня минається з ними, вони помирають не в мудрості!...